Петро Марунчак: «У нашого солдата духу – мінімум на п’ятьох найманців»

На 9 днів від дня героїчної загибелі у зоні АТО нашого земляка-добровольця із Березини Андрія Марунчака, попри заклопотаність родини, ми зустрілися із його молодшим братом Петром (теж добровольцем, який був учасником бою, у якому загинув Андрій) і його дружиною Христиною. У них троє дітей. Найстаршому Вадиму – 12 років, Максимкові – 4, а Даринці – тільки 2 рочки. Дівчинка дуже прив’язана до батька, нікуди не хоче його відпускати. Кожне відлучення голови сім’ї донечка сприймає зі сльозами. А останнім часом таке бувало часто. Адже Петро поїхав до брата у Київ ще на початках Революції гідності.

Відтоді по декілька місяців не бував удома: разом із братом охороняли Євромайдан у рядах 8-ї сотні «афганців», а з початком бойових дій на Донбасі добровольцями стали у ряди спецпідрозділу «афганців» батальйону «Айдар». Дружинам казали, що працюють у Золотоноші – «охороняють склади». «Напередодні загибелі Андрія, – згадує Христина, – ми спілкувалися з Оксаною (Андрієва дружина). Їй теж чоловік казав, що охороняє склади. Тож ми і направду думали, що вони у Золотоноші. І навіть не підозрювали, що це зовсім не так. Вони ж будівельники. І вже тривалий час були у Києві на будовах. А перед тим останнім боєм, виявилося, поклялися, що як один загине, то інший залишає бойові дії і стане батьком усіх п’ятьох наших дітей – в Андрія залишилися дочка і син… Але Петро не може сидіти, склавши руки, – працюватиме волонтером. Нині готується у дорогу. Вчора у селі збирали гроші на допомогу АТО. Багато людей сумніваються, що зібрані кошти потрапляють до тих, хто воює. А він уже там був і знає, куди везти, хто чого потребує… Страшно, звичайно. Але розуміємо, що треба допомогти… Біда українців об’єднує. Разом із тілом Андрія Петро привіз додому загиблого у зоні АТО 20-річного самбірчанина Володимира Юричка. Він теж був у рядах добровольців батальйону «Айдар». Сьогодні його батьки приїжджали на Службу Божу за Андрія…».

Допоки ми спілкувалися із дружиною, повернувся Петро. Приніс ще одну сумну звістку: загинув Міхнюк – командир батальйону «Айдар».

«Чому пішли у добровольці?» – розпитую. «Не могли спокійно дивитися, як везуть додому у цинкових трунах 20-річних юнаків, які ще життя не бачили. Улюблена фраза Андрія була «Хто, як не ми». Я записався, коли батальйон «Айдар» уже був сформований приблизно на 10 відсотків. Найперше займалися бронежилетами, касками, формами, продуктами. Коли побачили, що наша допомога потрібна безпосередньо як бійців – вирушили в «Айдар». Спочатку брали участь у навчанні молодого покоління: як правильно окупатися, як правильно одягатися, як правильно автомат тримати. Це наші батальйони – 24-й, 80-й, які були прикомандировані до «Айдару». Перші бойові дії, у яких ми брали участь, були із визволення містечка Латугіно. Запеклі бої там ішли. Багато вбитих було.

Нинішня війна на сході України порівно з «афганською» – це дитячий лепет. Так вважають ті, хто пройшов пекло Афганістану. У нашому спецпідрозділі було 80 осіб. Зараз вони в оточенні. Виконали завдання і тримають висоту без підтримки армії. Днями 57 «айдарівців» прийшли їм на підмогу».

На запитання «Як трапилося, що перед боєм, у якому загинув Андрій, вони взаємно поклялися» чоловік повідав таке: «Коли ми аналізували завдання, яке передбачало перекриття основної дороги з Росії у Луганськ, куди постачалися усі боєприпаси, гроші, піхота, наркотики (адже, практично, половина найманців – наркомани), ми розуміли, що бойовики «гризтимуться» до кінця… Андрій мені був за друга, брата і, навіть, у якійсь мірі за батька (старший же був на 10 років). А перед останнім боєм поцілував по-братськи, як завжди він це робив, і запропонував поклястися… Тепер воювати я не можу, бо дав клятву братові. А допомагати військовим як волонтер – про це мови між нами не було. Тому вважаю, що нині це – мій обов’язок. Ми зібрали гуманітарний вантаж, медикаменти, кошти у нашому селі, на які будуть придбані вода, продукти і будуть перевезені у місця військових дій, які потребують цієї допомоги. Це – «Айдар», 80-та бригада, 24-та, 51-ша. (Бо я знаю їхнє місце розташування). Повезу безпосередньо хлопцям, з якими спілкувався під час проходження військової служби. Поцікавлюся, чого де бракує, і повертатимуся. А потім знову по-можливості збиратиму необхідне і прямуватиму назад. До речі, ми відкрили рахунок, на який можна перераховувати кошти для допомоги бійцям в АТО. Найбільший дефіцит там зараз – вода. Але її я куплятиму в Ізюмі, адже звідси везти дуже дорого. Потрібні цигарки, кава, чай, шкарпетки, футболки, одноразові станки для бриття, засоби гігієни, карточки поповнення, снікерси (але не російського виробника, а оригінальні). Користуються попитом наші пряники. З продуктів – консерви, тушонки. Бо люди везуть ковбаси, а вони ж швидко псуються. Хочу зауважити, що волонтери наші молодці, бо доставляють військовим усе. І сказати, що хтось голодний, чи чогось не вистачало – такого не було».

«Не страшно залишати дружину, дітей?». «Страшно. Але страх – це гріх. І його треба перебороти, – запевнив Петро Марунчак. – Для того, щоб ми жили, як у Європі, треба працювати. Власне, за своє життя там не думаєш. Найбільше хвилюєшся за дітей, дружину…».

Петро розповів про ще одного «айдарівця» з Березини – Андрія Гірняка: «Він зараз поранений і перебуває у військовому госпіталі. У складі 24-ї бригади брав активну участь в останніх трьох завданнях батальйону. Як командир БМП своїми вчинками приємно вразив, бо зробив багато добра під час оборони України».

Найщемливіші враження у Марунчака молодшого залишилися від моргу у Харкові, куди звозять загиблих. «Маю велике бажання, – запевнив він, – провести там екскурсію для депутатів, які пасивно ставляться до АТО. Нехай би вони там прогулялися. Тоді, напевно, кардинально змінили б свою поведінку». Однак, чоловік налаштований оптимістично: «Сепаратистів ми однозначно проженемо. У цьому я переконаний на усі сто. Якщо включиться кожен громадянин України і зрозуміє, що війна іде не у Луганську, не у Донецьку, а в Україні. Коли уся держава стане на допомогу військовослужбовцям. Щоб вони намарно не гинули і не калічилися. Бо коли поранені у Харкові не мають за що купити сигарет, а по телевізору – як не перегони мажорів, то якісь розважальні заходи транслюють, шоу, концерти. Навіть чемпіонат України з футболу. Невже його не можна було відмінити? Скільки коштів пішло! А їх можна було спрямувати на допомогу Армії України. Коли ми їхали звідти, то у Києві було дуже багато реклами про змагання яхт, які організовують яхтклуби. Якщо кожен включиться у загальну справу, то нам не страшна і Росія. Бо у росіян нема духу. Вони воюють за гроші і при першій небезпеці кидають усю техніку, зброю та втікають ще швидше, як приїхали. А у нашого солдата духу – мінімум на п’ятьох найманців. Найголовніше – його підтримувати, щоби він відчував себе потрібним, щоби його героїчний вчинок ніколи не був забутим».

Анна Микитин, http://www.mykolaiv.lviv.ua/

0
Знаходиться в: Новини Березина

Інші новини з Березини :

Новини партнерів:
Loading...

Додати коментар



6 − п'ять =

Додати



   Новини cпорту:



Сайт села Березина | Миколаївський район Львівська область © 2008 - 2017
При використанні матеріалів гіперпосилання на http://www.berezyna.inf.ua/ обов'язкове!
За достовірність інформації, яку розміщено на сайті, відповідальність несе її автор. Відповідальність за зміст рекламної інформації несе рекламодавець.
| RSS ATOM | RSS FEED | RSS2.0 |