«Перед боєм ми з братом поклялися: якщо один з нас загине, другий стане батьком п’яти наших дітей…»

Стікаючи кров’ю, колишній «афганець» Андрій Марунчак підбив танк терористів

 У селі Березині, біля кільця-розвилки, що єднає дороги на Жидачів, Новий Розділ, Миколаїв, стоїть величний, з дикого каменю, пам’ятник борцям за волю України. До цього пам’ятника тепер має пряме відношення новітній герой — тепер уже колишній житель цього села 47-річний Андрій Марунчак. Він загинув під Луганськом, боронячи нашу державу від іноземних окупантів. Минулої суботи домовину з його тілом, вкриту державним прапором, проводжала на цвинтар велелюдна процесія із жителів навколишніх округ. Поховали Андрія Марунчака як солдата — під звуки військового салюту. Ціною свого життя він врятував кількадесят побратимів-“афганців” з добровольчого батальйону “Айдар”. Його геройська смерть могла б стати сюжетом для голлівудського фільму…

Першою його війною була афганська. Повернувся звідти з важким пораненням у ногу. У рідному селі збудував хату, разом з дружиною-вчителькою виховували доньку і сина. Зі статусом учасника бойових дій міг би безтурботно жити. Але спокійне життя — не для нього. Не міг мовчати, коли зневажали людську гідність. У 2004-му брав участь у Помаранчевій революції. Коли у часи правління Януковича почали пресувати дрібних бізнесменів, поїхав у Київ на Податковий майдан, обстоював права афганців і чорнобильців. З першого до останнього дня був на Євромайдані. Часом запитували його: навіщо все це тобі? – міг би вже сидіти вдома. Він на те відповідав: “А хто, як не я?”.

Коли розпочалася воєнна завірюха на Донбасі, з молодшим братом Петром Андрій поїхав на схід. Ніхто з домашніх про це не знав. Дружин своїх чоловіки обманули, сказавши, що працюють у Золотоноші Черкаської області, начебто охороняють якийсь склад. Насправді місцем їхньої “роботи” був 8-й окремий “афганський” спецпідрозділ батальйону “Айдар”. Поїхали туди вчити 20-річних солдат-“дітей”, як розумно воювати, щоб не було марних смертей. Зокрема, навчали тактики бою, як орієнтуватися на місцевості, як правильно тримати автомат, влучно стріляти, де залягати, як робити перебіжки. Як окопувати себе і танки, маскувати від ворога бронетранспортери. Іншими словами, це була наука “як перемогти і вижити на війні”…

Того дня отримали завдання звільнити від бойовиків село Новосвітловку у Краснодонському районі. Через нього пролягала важлива транспортна артерія, по якій від російського кордону сепаратисти підживлювалися “градами”, гарматами, стрілецькою зброєю, боєприпасами, живою силою, наркотиками. Конче треба було цю “жилу” перерізати. Завдання “айдарівці” успішно виконали, ще й 40 “колорадів” взяли у полон, зокрема полковника, майора і капітана російської ФСБ. Деякі зізнавалися, що їх змусили воювати, деякі казали, що приїхали заробити – за день на війні їм платили по 100 доларів…

– Щоб закріпитися на позиціях, до нас мала підійти підмога з боку Краснодона — танки, бойові машини піхоти, – розповів кореспонденту “Високого Замку” будівельник Петро Марунчак, молодший брат Андрія. – Коли ж ми почули рев танкових двигунів з боку Станиці Луганської, подумали, що наші хлопці помилково проїхали дорогу, а тепер повертаються. Мій брат зняв свій бронежилет, віддав його солдату-“строковику”, який його не мав, віддав свою кевларову каску, і пішов разом з товаришем назустріч тим танкам. На середині дороги наш танкіст подивився у бінокль і крикнув: “Хлопці, таж це російські Т-72!” У цей час брат перебував за 50 метрів від ворога. Бойовики не розуміли, що за дивак у повний ріст іде до них. Відкрили по ньому вогонь з танкового кулемета – кулі прошили нижню частину тіла, перебили ноги. Важкопоранений, Андрій встиг витягнути гранату і кинув її у російський танк. Внаслідок цього у “сімдесятидвійці” здетонували боєприпаси, танк вибухнув, його башта підлетіла догори на 20 метрів… А тим часом наш танкіст (колись при зустрічі потисну йому руку) зробив два точні постріли – і підбив два інші ворожі танки. По телевізорах показують казки про супермена Рембо, але навіть там я не бачив такого пекла, в якому опинилися ми… Підбиті танки заблокували проїзд іншим п’ятьом російським Т-72. Із сепаратистською піхотою ми справилися, і решта ворожої бронетехніки дала задній хід…. Якби не Андрій, і якби той російський танк вистрілив першим, все могло б закінчитися печально для 80 чоловік із нашого спецпідрозділу. В тому числі – для мене…

Під час бою єдиний у тому місці танк українців підставив свою броню, наче щит, і дав змогу під шквальним вогнем витягнути убитого Андрія Марунчака. Коли згодом його поклали у машину, командир спецпідрозділу вишикував бійців і сказав: “Пацани, я знав Андрія дев’ять місяців. За цей час зрозумів, що у нього всередині немає ані печінки, ані шлунка — а є лише одне велике серце…”. Андрій Марунчак отримував задоволення від того, що комусь був потрібний. Робив усе, щоб допомогти людині. Не міг сам — підключав друзів. Не могли вони – підключав друзів своїх друзів…

Ми запитали у Петра Марунчака те, про що на кожному кроці запитують українці одне в одного: коли закінчиться біда на сході?

– Тоді, коли всі нарешті зрозуміють, що це — війна, – каже пан Петро. – Коли у боротьбу за свою державу включиться вся Україна. Коли у нас не буде пасивних людей. Коли всі без винятку працюватимуть на нашу перемогу. Зокрема, у військовому відомстві. Командир батальйону розповідав мені: за останні чотири роки всю кращу техніку було продано, залишився один металобрухт, який віддали солдатам…. Зрештою, не обов’язково брати до рук зброю. Потрібна і моральна допомога захисникам Батьківщини. Щоб солдатів, цих 20-річних пацанів, яких, понівечених до невпізнання, привозять у госпіталі, по-дурному не запитували, чому вони ішли туди добровольцями. Коли їх підтримуватимуть, коли у суспільстві буде підвищений рівень патріотизму, наші солдати воюватимуть у п’ять разів сильніше. Тоді все закінчиться швидше..

Не можу обминути такого, – продовжує Петро Марунчак. – Коли ми везли брата Андрія додому, на житомирській трасі, о 12-й годині ночі, потрапили у… пробку. Міжнародну дорогу повністю перекрито. З’ясувалося, це мажори на крутих мотоциклах, на “бентлі”, “феррарі” влаштували собі нічні перегони…. Поки влада не притисне оцих мажорів, порядку в Україні не буде! Треба ці “бентлі” конфісковувати і купувати за них танки! А мажорів — відправляти на фронт. Аби дещо зрозуміли у цьому житті, достатньо буде одного — нехай би на п’ять хвилин зайшли у центральний військовий морг у Харкові — і побачили своїх ровесників з відірваними головами, руками, ногами. Уявіть собі: наші героїчні воїни місяцями, ціною свого життя, стримують ворожу навалу, а в цей час, як насмішка над ними, на всю котушку працюють нічні клуби, дискотеки, відбуваються нічні перегони, бахкають салюти, феєрверки. Це дуже пригнічує дух солдата. Бо виходить, що він — другого сорту. Переживати за Україну повинні всі. Поки ось цей пофігізм не закінчиться у нас в середині держави, війна триватиме ще довго…

Насамкінець ми запитали нашого співрозмовника, чим займатиметься після повернення з фронту. У відповідь почули ще одну драматичну історію:

“Перед тим останнім боєм, у середу, 13 серпня, зранку підійшов до мене Андрій, як завжди, обняв, поцілував по-братськи. І каже: “Брате, давай поклянемося: якщо один з нас загине, то другий стане батьком п’яти наших дітей” (у мене їх – троє, в Андрія — двоє). І ми поклялися. Порушувати клятви я не буду. Але і далі стоятиму за Україну. Займатимуся волонтерською допомогою. Ми з дружиною вирішили: будемо збирати кошти, продукти, медикаменти – і відвозити своїм вантажним автомобілем на передову…”.

Джерело: http://www.wz.lviv.ua/

0
Знаходиться в: Новини Березина

Інші новини з Березини :

Новини партнерів:
Loading...



   Новини cпорту:



Сайт села Березина | Миколаївський район Львівська область © 2008 - 2017
При використанні матеріалів гіперпосилання на http://www.berezyna.inf.ua/ обов'язкове!
За достовірність інформації, яку розміщено на сайті, відповідальність несе її автор. Відповідальність за зміст рекламної інформації несе рекламодавець.
| RSS ATOM | RSS FEED | RSS2.0 |